 От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій прижили вони собі сина. Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже: — Що єсть лучше на світі, як мені оце дитя? А княгиня, бачивши, що князь так розніживсь, давай його цілувать. Та розпитувать, згадавши, як він сватався, як він усі її батька накази виконував. Князь і каже: — Виконував би я досі твого батька накази на залізній палі, якби не Іван Голик. Це він усе робив, а не я. Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись вийшла. А Іван Голик сидить собі дома, ні про що й не дбає, коли летить до нього княгиня. Зараз вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне тим зміївським рушником, так його надвоє й розрубала: ноги остались тут, а тулуб з головою ізніс дах у будинку і впав за сім верст від будинку. Тоді, упавши, і каже: — Ах ти проклятий! Не надіявсь я на тебе, щоб ти признався! А іще просив, щоб не діймав жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти! Підняв голову і сидить у лісі. Коли це дивиться: жене безрукий чоловік зайця. І жене якраз на Івана Голика. Той заєць добігає — Іван Голик і вхопив. От і завелись биться. Той каже: «Мій заєць!» А той каже: «Мій!» Бились-бились, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже: — Годі нам биться, а вивернім дуба, і хто далі кине, того буде заєць. Безногий каже: — Добре! От безрукий підкотив безногого до дуба: той вивернув і дав безрукому. Безрукий ліг да як кинув ногами, так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і каже: — Бери зайця і будь мені старшим братом. От побратались, зробили возок, причепили мотузку і, як куди треба, то безрукий запряжеться та безногого й возить. От раз і поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають. Коли царівна іде. Доїжджає до них і каже: — Подай цим калікам оці гроші. Вона хотіла виходить подать, а безногий і каже: — Якби-то, ваше добродійство, ви нам своїми руками милостиню подали. От вона узяла у фрейліни гроші і дає безногому. А він її й питає: — Скажіть мені, — каже, — чого ви, не во гнів вам, на виду такі жовті? Вона каже: — Так мені бог дав!— та й зітхнула. — Ні, — каже, — я знаю, чого ви такі жовті. Я, — каже, — міг би зробить, щоб ви не були такі. Коли на цю розмову над’їжджає цар. Зараз і вхопивсь за те слово. От того безногого та безрукого із возком у будинок: роби що знаєш! А він каже: — Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, чого вона така погана стала. Тоді батько до дочки. Вона й призналась: — Так і так, — каже, — до мене літає змій і з мене кров тягне із грудей. Побратими й питають: — А коли він літає? — Саме перед світом, як усі сторожі поснуть, так він до мене через комин і влетить. А як хто увійде, то під подушками ховається. — Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить. От притаїлись вони в сінечках. Коли ж щось наче іскрами під стріхою засвітило. Царівна тоді: «Кахи!» Вони до неї, а зміяка й заховавсь під подушки. От царівна схопилась із постелі, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий як упіймав у руки того змія, давай удвох душить. Той змій і проситься: — Пустіть мене! Не буду ніколи літать і десятому закажу. Безногий і каже: — Ні, понеси нас туди, де цілюща вода, щоб у мене були ноги, а у брата руки. Змій і каже: — Беріться за мене, понесу, тільки не мучте мене. От і вхопились за нього безрукий ногами, а безногий руками. Той змій як полетів із ними, прилітає до криниці і каже: — Оце цілюща вода! Безрукий так і хотів туди вскочить, а безногий кричить на нього: — Постій, брате. Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, чи цілюща вода. Устромив, так поки було у воді, доти й одгоріло. Як узялись же тоді за того змія! Давай його душить. Били його, били! Він і давай проситься: — Не бийте, тут є недалеко і цілюща вода. Повів до другої криниці. Вони там устромили суху паличку, так зараз і розпукуваться стала. Тоді безрукий ускочив і вискочив відти з руками. І безногий ускочив і вискочив з ногами. Тоді змія пустили і звеліли, щоб більш не літав до царівни, а самі подякували один одному за те, що дружно жили, і розпрощались. Іван Голик пішов знов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня? Приходить під те царство, коли бачить — недалеко од дороги пасе свинар свині, свині пасе, а сам сидить на могилі. Він і подумав: «А піду отого свинаря розпитаю, як тут у їх діється?» Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі і пізнає свого брата. А той дивиться і пізнає Івана Голика. Довго дивились один одному у вічі, ні той ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам’ятався і каже: — Це ти, князю, свині пасеш!.. І вартий того!.. А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років! Князь упав йому в ноги й каже: — Іване Голику! Прости мене! От Іван Голик підняв його під руки та й каже: — Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствуєш трохи. Князь став питать у Івана Голика, як він добув собі ноги, бо жінка йому показувала, як перерубала. От Іван Голик тоді вже й признавсь йому, що він його менший брат, і розказав йому усе своє життя. Ну, обнялись, поцілувались. Князь тоді й каже: — Пора ж, брате, свині гнать додому, бо княгиня скоро чай питиме. Іван Голик — Так поженімо же вдвох. А князь каже: — Та тут, брате, біда! Ота проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт — на воротях стане як укопана, і поки тричі... не поцілуєш, то не піде з місця. А княгиня із зміями чай на рундуці п’є, на це дивиться і сміється. Іван Голик і каже: — Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш. Пригнали свині до воріт. Іван Голик дивиться, аж так: п’є княгиня чай на рундуці, і з нею сидить шість зміїв. Та проклята свиня на воротях стала, ноги розставила і не йде в двір. А княгиня дивиться да й каже: — Он уже мій дурень свині пригнав і буде свиню... цілувать. Той бідний нахилився, тричі поцілував, тоді свиня і пішла в двір рохкаючи. А княгиня каже: — Ось подивіться, іще десь і підпасича собі взяв. От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали. Тоді Іван Голик і каже: — Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пуд і смоли двадцять пуд та й принесеш до мене в сад. А князь каже: — Так не донесу. А Іван Голик: — Та йди проси, може, ще й не дасть. От князь пішов до ключника, став просить. Той довго на нього дивився, а далі й каже: — Та робить нічого з вами, треба дати. Одімкнув амбар. Іван Голик одважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, в одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли. А ключнику сказали, щоб нікому не казав. Як узяв Іван Голик плести пугу: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі у сорок пуд пугу. Тоді й ліг спати. А князь давно вже спить на соломі, коло хліва. Уранці рано повставали, і давай йому Іван Голик казать: —Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш знов князем. А ходім поженемо свині в поле. Князь: —Ні, ще, мабуть, княгиня не вийшла на рундук чаю пить, а мені треба гнати тоді, як вийде на рундук та сяде із зміями чай пить, щоб вона бачила, як я буду свиню цілувать. Іван Голик і каже йому: — Уже ж, як будем гнать, то ти не цілуй, а поцілую я. А князь каже: — Добре! От прийшла пора гнать. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт — свиня на воротях стала й стоїть. Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить тую свиню, так і кістки розсипались. Тії змії тоді куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась, та його за чуба. Так він тоді її за коси, та як узяв стьобати, та доки, поки вона нездужала й по світу ходити. Оттоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жить із чоловіком. Живуть та постолом добро возять. Поїхали в ліс, вирубали ківш, то ще б казки було більш.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 1 026
|
|
|
