 — На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба. Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собачку. — Здоров, дядьку! — Здоров! — Куди ти собачку ведеш? — Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже старий став, ні до чого не годящий. — Не вішай, чоловіче, продай лучче мені! — Купи! — Що ж ти хочеш за нього? — А що ти даси? От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собачку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає: — А що, синку, купив хліба? — Ні, мамо, не купив. — Чом же ти не купив? — Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собачку вішати, так я взяв та й купив. Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота. — Здоров, дядьку! — Здоров! — Куди ти, дядьку, йдеш? — Несу кота в гай. — Нащо ти його несеш у гай? — Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не поклав, уже він його не промине! — Ти б, — каже, мені його продав! — Купи! — Що ж тобі дати за нього? — Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам. От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає: — А де ж ти хліб дів? — Та я й не купив! — Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще яке лихо купив? — Купив, — каже. — Що ж ти купив? — Ніс чоловік кота у гай і хотів повісити, так мені його жалко стало, я взяв та й купив. — На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй: у хаті вже й окрайця хліба нема. Пішов він. Іде та йде, коли дивиться — б’є чоловік гадюку. — Нащо ти, — каже, — чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав. — Купи, — каже, — продам. — Що ж тобі дати? — Що даси, то те й буде. Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже: — Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав — усе зроблять тобі. Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — прибігло їх такого, що страх! — Щоб мені, — каже він їм, — був хліб! Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже до матері: — Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав, — усе зроблять. — За що ж вона тобі дала? — За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб. От вони так і живуть, і ті собачка та кіт із ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба. От схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці: — Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну. Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже: — Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлась, то піду за нього заміж. Пішла вона додому та й каже синові: — Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж. — Добре, — каже, — пошию. Увечері вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм: — Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу. На другий день устає він, — уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні. Поміряла вона, — якраз на її ногу. От вона й каже: — Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб саме на мене прийшлась. Приходить та жінка додому та й каже: — Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме тільки на неї прийшлась. — Добре, — каже, — мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала. Полягали спати, а він вийшов у двір, перекинув перстень з руки на руку, — зараз слуг найшло такого, що страх! — Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну. — Добре, все зробимо. Ліг він спати. На другий день устає й каже матері: — Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже? — Що ж я, — каже, — синку, понесу? Де ж та сукня? Пішов він до столу, підняв хустку, — так у хаті й засяяло, неначе сонце зійшло. — Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою, — несіть царівні. Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає: — А що ти нам скажеш, жінко добра? — Принесла, — каже, — вам сукню до вінця. Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так від неї і сяє. — Ну, — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця. Приходить та жінка додому та й каже синові: — Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла. — Добре, — каже, — мамо, лягайте ж відпочивати. Полягали ввечері спати, а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг найшло, що й двір тісний став. Він і каже: — Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб усе співало. — Добре, — кажуть, — до ранку все буде так, як ви хочете. На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться, — стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже: — Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже міст готовий, нехай іде до шлюбу. Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона каже: — Я вже міст бачила, — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися. Прийшла та жінка додому та й каже синові: — Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 622
|
|
|
