 Аж іде дід старий-старий, борода біла. — Куди це ви, дітки, йдете? А вони кажуть: — Найматися. — Хіба в вас свого господарства немає? — Немає, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б. Тоді дід і каже: — Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись. Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька у вишневому садку, квітами обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже: — Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови! А дід-батько й каже: — Добре, ходімо сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай! Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат господарем став і в тій хаті залишився жити. Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — працьовита. То середній брат тільки глянув та й каже: — Коли б мені ту дівчину за себе взяти та ще щоб млин, і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку. А дід-батько й каже: — Добре, синку, так і буде! Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже середній брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько: — Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай! Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже: — Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли. То дід-батько й каже: — Добре, синку, — так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай! Оженив і цього сина та й пішов собі по світах. А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові допомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Середній брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п’є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться. Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже: — Якби ваша ласка подати мені милостині! А той каже: — Ге, не такий ти вже й старий! Схочеш, то заробиш, — я сам нещодавно на ноги зіп’явся. А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав! Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало. Пішов він тоді до середнього брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і господарство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже: — Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти. — Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається! Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум’ям. Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний. — Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба! То той чоловік: — Ідіть, — каже, — дідусю, в хату, — там вас нагодують і з собою дадуть. Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Так як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли. А тоді чоловік і питається: — Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях? — А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити. — Оце лихо! — каже жінка. — І немає на неї ніяких ліків? — Є, — каже дід, — та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може. Тоді чоловік і каже: — А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які. — Та такі, — каже дід, — як господар сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив? Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки: — А ти як, жінко, думаєш? — Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде. — Ну, коли так, — каже чоловік, — то винось дітей з хати! Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — шкода йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна. А дід стоїть та тільки всміхається: — Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо! Тут відразу впізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 444
|
|
|
