 — Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати. Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона вдере тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає: — Ой божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі! Прибігла додому. Уся морда розпухла, лежить. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. — Піду, — каже, — до ведмедя. Впросюся до нього жити, у нього меду багадо. Приходить: — Ведмедику-братику, що я тобі казатиму? А той тільки мурчить. А лисичка: — Ти не мурчи — бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся. Давай удвох жити, я тобі за господиню буду. — Давай! — каже ведмідь. Ото й почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, є і йому й лисичці. Так тій усе меду хочеться: — Піди та й піди, старий, на пасіку, принеси меду! Нема що робити, приніс ведмідь і меду, аж два вулики припер. — Оце, — каже, — один виїмо, а другий на зиму заховаємо. Їли, їли та за скільки там часу виїли ввесь мед. А той вулик на горище заховали. Ведмідь же терпить, а лисичці кортить. Думала, думала, як би його тим другим вуликом поласувати. Пішла б, так ведмідь зараз спитається, куди та чого. От вона лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається: — Що то стука? — Та то стукають, мене в куми просять. — Ну, то й піди, а я засну. Пішла вона, та зараз на горище, та до другого вулика, та й наїлася, скільки хотіла. Тоді вертається. Ведмідь прокинувся: — Ну, як же твого хрещеника звуть? — Та Початочком. — Яке чудне ім’я!.. — От, яке піп дав… Чого там чудне! — Ну, гаразд. Другого дня знов лежить та стук-стук хвостом об стіну. Ведмідь питається: — Що то стукає? — Та то мене в куми кличуть. — Ну, то й піди, а я засну. Пішла вона, та знов до того вулика, та вже так, що мало в ньому зосталося. Вертається додому. Ведмідь прокинувся та й питає: — Ну, як же твого хрещеника звуть? — Та Серединкою. А ведмідь: — Оце ж таки, які в твоїх хрещеників ім’я чудні. То лисиця: — Що ти вигадуєш, старий? Де ж таки чудне, коли й свята Середа є. — А може, — каже ведмідь. Третього дня знову лежить та стук-стук хвостом об стіну. А ведмідь: — Що воно все стукає та й стукає? — Та то мене в куми кличуть. — Оце як тебе, стара, часто в куми кличуть! — каже ведмідь. — Е, старий, бо мене люди люблять. — Ну, то йди. Пішла, увесь мед виїла, ще й вулик перекинула та й вилизала. Тоді прибігла, лягла та й лежить. Ведмідь питає: — Ну, як же твого хрещеника звуть? — Та як же там? Перекинь та й вилижи! — Оце ще, такого ім’я ще й на світі не було! — Що ти там вигадуєш, старе луб’я? Хіба ти піп, що знаєш? — Ну, нехай буде й так. От через скільки часу ведмідь і каже: — А треба б уже й медом поласувати! Поліз на горище, коли ж вулик порожній. — Лисичко-сестричко, це ти виїла! — Ні, не я. — Ні, ти. — А щоб я вчорашнього дня не діждала, коли я виїла! — А брешеш, лисичко, ти не хрещеників хрестила, то ж ти мед їла! Тепер же я тебе з’їм! Та до неї. А вона від нього та в ліс… Так і втекла.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 445
|
|
|
