 Iде вiн дорогою, iде, зустрiчає парубка. — Добридень, парубче! — каже. — День добрий i вам! — вiдповiдає той. — А хто ви такий є? — Я козак Мамарига, служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й iду, куди очi свiтять. А ти хто? — А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полi торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Тiльки я торбинку забрав та й утiк. — А де ж торбинка? — Розбiйники в лiсi напали й вiдняли! — Ну, ходiмо разом, будеш менi за брата. Пiшли вони вдвох. Iдуть собi, йдуть, зустрiчають другого парубка. — Добридень, парубче! — кажуть. — День добрий i вам, — вiдказує той. — А хто ви такi є? — Я козак Мамарига, а це мiй побратим. А ти хто? — А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як рубав у лiсi дрова, то знайшов на деревi торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Та не став я того ждати, взяв та й утiк. — А де ж торбинка? — Розбiйники в лiсi напали й вiдняли! — Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата. Пiшли вони далi. Iдуть та й iдуть, зустрiчають третього. — Добридень, парубче! — День добрий i вам. А хто ж ви такi? — Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто? — А я, — каже третiй парубок, — наймитував в одного пана, та як пас конi, то знайшов у лузi чоботи такi, що поверх води ходять. А пан дiзнався та й хотiв мене бити, а чоботи вiдiбрати, то я й утiк. — Де ж тi чоботи? — Розбiйники в лiсi напали й вiдняли. — Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата. Пiшли вони вчотирьох. Де хлiба випросять, де на роботу за харчi стануть — так i йдуть. Дiйшли якось до роздорiжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже: — Тут, брати мої, треба нам рiзнитися. Є в мене три мiднi грошi, берiть собi кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й iдiть. А менi яка дорога зостанеться, така й буде. Дав вiн їм кожному по мiдному грошу, попрощалися вони i розiйшлися — той на ту дорогу, а той на ту... Пiшов далi козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Iшов якось великим лiсом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться — чотири чоловiки один з одним б’ються. Вiн до них: — Добридень, — каже, — люди добрi, а за що це ви б’єтесь? А вони вiдповiдають: — Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кiнь Гивер. Так отой каже, що я вiзьму те, а отой каже, що i я вiзьму те, нiяк не подiлимося та й б’ємося. «Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, тi самi розбiйники. Ну, заждiть же, я вас помирю!» А сам говорить: — Чи згоднi ви послухати мене, козака Мамаригу? Нiхто краще не подiлить вас, як я. — Згоднi, — кажуть розбiйники, — дiли нас, козаче Мамариго! — Отак зробiть, — каже вiн. — Покладiть отут бiля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи i коня Гивера поставте, а самi йдiть на той кiнець галяви. Тодi я махну рукою, а ви й бiжiть усi разом: хто перший прибiжить, той бери, що найбiльш до вподоби, потiм другий — i собi вiзьме, далi й третiй, а вже четвертому те, що зостанеться. Побiгли вони на той кiнець галяви, а вiн не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечi, чоботи взув i на коня Гивера скочив. — Гей, козаче, — каже кiнь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу? — Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига. Як звився кiнь понад деревами! Розбiйники побачили, бiжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига вiд’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба менi моїх побратимiв шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбiйники вiдняли. Вiддам їм торбинки, волосяну та дротяну, i чоботи, а вже кiнь Гивер менi зостанеться». I поїхав по свiту їх шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає вiн якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар i питає: — А хто ти є та куди iдеш? — Я, — каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимiв. Зрадiв той чоловiк, кинувся до нього: — Та я ж i є твiй побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов i вiд пана втiк! — Отож я й привiз тобi твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дiстає торбинку-волосянку та й дає йому. — Нi, — побратим каже, — не вiзьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Менi ж отой твiй мiдний грiш щастя принiс, я тепер забагатiв i живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днiв зо три, а тодi попрощався з ним i далi поїхав — тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить вiн до ще багатшого двору. Виходить господар, — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та вiд пана втiк! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрiв, а вiд торбинки-дротянки вiдмовився: — Я, — каже, — з твого мiдного гроша тодi забагатiв i живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак Мамарига i в цього, поїхав третього шукати, їздив, їздив по свiту та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за тi двори. Вийшов назустрiч господар — а то третiй побратим. Прийняв i вiн козака Мамаригу з пошаною, а вiд чобiт вiдмовився. — В мене, — каже, — вiд твого мiдного гроша достаток пiшов, то менi тепер тi чоботи непотрiбнi — нащо менi поверх води ходити? А тобi вони, може, в пригодi стануть. Попрощався козак Мамарига i з цим побратимом та й поїхав собi далi по свiту мандрувати, щастя-долi шукати, їздить та й їздить, поки втомиться, а тодi спиниться десь при дорозi i торбинку дротяну дiстає: — Торбиночко-дротяночко, став менi шатро! Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самi знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тодi торбинку-волосянку розшморгує: — Торбочко-волосяночко, дай менi їсти й пити! Враз де не вiзьметься стiл, на столi наїдки, напитки рiзнi, — їж, пий донесхочу. А тодi тiльки скаже: — Торбочко, уберись! Все й прибереться знову в торбу, як i не було. Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. I почув тут вiд людей, що є в цiй землi король, а в короля проти палацу стоїть столiтнiй дуб, а пiд тим дубом лежить скарб незлiченний. I оголосив король: хто того дуба зрубає, корiння викорчує i скарб дiстане, то вiн тому пiвкоролiвства вiдпише i дочку свою замiж оддасть. Та тiльки хто не брався — нiхто не може того дуба зрубати.  Почув про те козак Мамарига й каже: — Що ж, спробуємо зрубати! Поїхав вiн до королiвського палацу та й оповiстився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король. — Хто такий? — питає. — Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобi скарб з-пiд дуба дiстати. — Ну, — король каже, — як дуба зрубаєш i скарб дiстанеш, то я тобi пiвкоролiвства вiдпишу i дочку мою, королiвну, за тебе вiддам. Та як не зробиш за нiч — твоя голова з плiч. От настала нiч, козак Мамарига пiшов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку: — Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, корiння викорчуй, скарб дiстань. Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига лiг собi осторонь i спочиває. Ще й пiвночi не пройшло, а вже дуб зрубаний, корiння викорчуване i скарб витягнений. А слуги знов у торбинцi поховалися. Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвiта, глянув та так i оторопiв: нема в дворi дуба — вже зрубаний, а там, де вiн стояв, тiльки яма глибока, i стоять край тої ями великi скринi кованi, а в них золото, самоцвiти — скарб незлiченний. Прокидається тут козак Мамарига: — Ось, — каже, — давно вже все зроблено! — Справдi, зроблено, — каже король. — Бери тепер за себе мою дочку! А королiвна вередує, не хоче: — Чого це я маю за простого козака йти? — Нiчого не вдiєш, — каже король, — треба йти. Взялися тут весiлля гуляти. Вже й вiдгуляли. Вiдписує король козаковi Мамаризi пiвкоролiвства. А козак Мамарига каже: — Що менi пiвкоролiвства?! У вас королiвство мале, вiдпишiть менi все, а половини я не хочу! — Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тiльки другої половини я не дам! Виводить тодi козак Мамарига iз конюшнi свого коня Гивера, бере жiнку за руку. — Бувайте здоровi, — каже. — Коли не хочете вiдписувати усього королiвства, так я поїду з жiнкою в iншу землю. Сiдає на коня i жiнку саджає. — Як тебе нести? — питає кiнь Гивер. — Неси поверх дерева! Понiс кiнь Гивер, тiльки курява звилася. Несе добу, несе другу, занiс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землi нiде навколо не видно, скрiзь тiльки хвилi ходять. Коли ось — камiнь серед моря. Спустилися вони на той камiнь вiдпочити. Козак Мамарига здiймає з плеча торбу-волосянку. — Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити! Тут стiл враз де не взявся: наїдки, напитки на столi, що королiвна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися. — Торбочко-волосянко, уберись! Все й прибралося вмить, не стало нiчого. Полягали тодi вони на каменi спати. Вiн заснув мiцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидвi захопила та до коня Гивера. Тiльки ногу в стремено поставила, а кiнь одразу й питає: — Куди тебе нести? — Неси, — каже, — до мого батька! I понiс її кiнь — тiльки й бачили! Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема нi коня, нi жiнки, нi торбинки-волосянки, анi дротянки. Тiльки чоботи лежать. — Е, — каже вiн, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине! Узув чоботи та й пiшов поверх води. Iшов, iшов аж двi доби, перейшов через море. Iде далi суходолом. Схотiлося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий iз ягодами. Козак Мамарига ягiдку вирвав, кинув у рот — i враз вирiс у нього на головi величезний рiг. Вирвав другу ягiдку, кинув у рот — вирiс другий рiг. — Гай-гай, — каже вiн, — як же менi з такими рогами жити?! Коли дивиться, — стоїть другий кущ, i на ньому теж ягiд рясно. — А що, — каже, — може, й цi покуштувати? Вже ж гiрше не буде. Вирвав з того куща ягiдку, з’їв — i спав один рiг. Вирвав другу, з’їв — i другий рiг спав. Нарвав вiн тодi ягiд iз того й другого куща та й пiшов у те королiвство, де була його жiнка. Як став пiдходити, сяк-так перебрався, щоб не впiзнали, й пiшов до королiвського ґанку. Гукає: — По ягоди! Королiвна почула, посилає служницю: — Пiди, — каже, — подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвiтуть, а десь, видно, вже поспiли. Служниця вийшла, питає: — Чи добрi ягоди та чи дорогi? — Дорогi, та добрi. — Почому? — По срiбному карбованцю ягiдка! Служниця пiшла, розповiла королiвнi. Королiвна дала їй карбованцiв пiвсотнi. — На, — каже, — купи менi тих ягiд. Козак Мамарига грошi взяв, ягоди вiддав, а сам геть подався. От бере королiвна ягiдку й кидає в рот, та вiдразу й другу, теж в рот, — i раптом виросли в неї на головi два величезнi роги. Кинулася королiвна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збiглися слуги, прибiг король, жахнувся. — Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповiдає. — Не може того бути, — каже король, — щоб вiд ягiд таке сталося. Ану, де тi ягоди? Взяв та й вкинув i собi в рот ягоди. Тут зразу й у нього роги виросли! Злякався король, розгнiвався, наказав швидше бiгти та схопити того чоловiка, що ягоди продавав. Побiгли солдати, шукали, шукали, нiкого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королiвнi з такими рогами жити?! Скликає король лiкарiв та знахарiв, щоб отi роги зiгнати. Поз’їжджалися лiкарi та знахарi з усього королiвства. Подивились-подивились, нiчого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гiнцiв по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зiгнати, тому вiн усе своє королiвство вiдпише, аби тiльки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лiкарi iз чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нiчого не вдiють... Королiвна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король iз рогами? Не хочемо такого короля!» От приходить козак Мамарига до короля. — Добридень, — каже, — тестеньку, може, я вам допоможу? — Ой зятеньку, допоможи! — каже король. — Вiдпишу тобi все королiвство, аби такого лиха позбутися! — Гаразд! — каже вiн i дає йому двi ягiдки з того другого куща. Тiльки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королiвна плаче, благає: — Чоловiче мiй любий, дай же й менi! — Нi, — каже вiн, — тобi не дам. Де ти мого коня Гивера дiла? — Живий твiй кiнь, у стайнi стоїть. Пожалiй мене, дай ягiдку! — А торбинки, волосянка та дротянка, де? — Цiлi твої торбинки, в спальнi на гвiздку висять. Порятуй мене! — А не будеш бiльше мене кидати? — Не буду до вiку вiчного! Тут бере вiн ягiдку i кидає їй у рот — враз один рiг спав. Вкинув другу — другий рiг спав. I стала королiвна така, як i була. — Дивись, щоб ти знала, як чоловiка шанувати! Почали вони тут радiти, мед-вино пити. Вiдписав король козаковi Мамаризi усе королiвство, i живуть в тому королiвствi всi багатi та щасливi: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить. |
|
Вернуться назад | Просмотров: 772
|
|
|
