 Десь-не-десь жив Кирик-мужичок. Побила Кирика лиха година: умерла саме в жнива маленька дитина. Ходить бідний Кирик, шукає, шукає, нема кому ямки вирити — ніхто не хоче. Пішов Кирик до попа. — Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя ховати. — А є в тебе, Кирику, карбованець? — Нема, — каже. Не хоче піп. — Не піду, — каже. Почвалав додому Кирик, плаче — ніхто його не слуха. Нічого но вдієш, пішов сам ямку рити. Риє, риє, коли дивиться — іде якийсь чоловік. Шапка на ньому бирка, зверху дірка, свитина — латка на латці. — Здоров був, Кирику! А що ти робиш? — Ой, чоловіче, побила мене лиха година: вмерла в жнива маленька дитина! Ніхто не хоче ямки вирити, то сам рию. — Зажди, Кирику! Ходім зі мною! Прийшли вони в долинку. — Ану, Кирику, рий отут ямку! Став Кирик рити, вирив із срібними карбованцями казанчик. Пішов мерщій додому, взяв коня, поїхав до міста, купив мішок пшеничної муки, пшона, сала. Вертається, а вже в нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копати, — дізналися, що в Кирика гроші є. Кирик зараз до попа: кладе на стіл грошей сорок карбованців. — Ідіть, батюшко, дитя моє ховати. — Вертай, Кирику, вертай додому: я зараз буду. А сам дивується: звідки в бідняка гроші? Не дійшов Кирик додому, уже піп коло двору — й попадя з ним. Поховали дитинку й сіли трапезувати. Піп тоді й питається, де Кирик гроші взяв. А попадя його штовх під столом. — Не допитуйся зараз, бо з хати будеш сторч махати. Ніде Кирик не дінеться. Прийде в церкву, спитаєш його на духу, де гроші взяв. Не признається, скажеш — більш у церкву не пущу, геть із села вижену! Дожида піп, ночами не спить. Прийшов Кирик у церкву — він зразу до нього: — Кажи, сину, які гріхи маєш? — Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив. — Ні, я чув, що в тебе якісь грошики є непевні, що ти їх десь підчепив. — Та ні, батюшко! — Ну, не признаєшся, іди геть! Тільки Кирик повернув до дверей, піп його за руку — кажи зараз! — Так, — каже, — правда, батюшко, найшов казанчик. — Еге! — батюшка йому. — Авжеж ті гроші непевні. Принеси їх сюди, я молебень одслужу, всяку нечисту силу віджену; за це мені буде часточка, тобі часточка й на церкву часточка. — Добре, — каже Кирик, — нехай так і буде. Приходить піп увечері додому. — А що? — питається попадя. — Знаю вже, де Кирик грошей набрав. — Почекай, — каже попадя, — не йди до нього. Я так зроблю, що всі гроші будуть твої. Побігла до шевця й випрохала в нього шило та дратву. Прибігла додому й зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги на руки, задні — на ноги, роги — на голову. — Іди ж тепер до Кирика, постукай у вікно, він ще не спить, та й скажи: «Ага! Забрав мої гроші, ще й на церкву хочеш дати попові! Оддавай зараз назад, бо всю твою хату геть рознесу, й тебе, і дітей твоїх, і жінку в пекло заберу!» — то він тебе злякається. Прийшов піп під вікно, як заторохтить рогами! Глянув Кирик у вікно — йому й дух перехопило: «Ох, лишечко, — думає, — сатана прийшов!» — Чого тобі, нечиста сило, треба? — Ага, — белькоче піп, — забрав мої срібняки, та й мовчиш! Оддавай зараз назад, бо й хату твою геть рознесу, й тебе, й жінку, й дітей твоїх у пекло заберу! — Почекай, — каже Кирик, — я тобі казанок крізь двері віддам. Подав йому крізь двері казанка, піп ухопив і побіг додому. Тільки хотіла попадя той казанчик узять, а він до рук приріс. Стала волову шкуру оддирать — піп як закричить! Шкура приросла й став піп справжній чортяка. Ото вже й світ недалеко, треба до церкви дзвонить, а піп у воловій шкурі стоїть. Став він дуже плакати. — Почекай, — каже попадя, — не плач! Умиюся я біленько, уберуся гарнонько, піду до Кирика, хай прийде, казанка забере, — може, це допоможе. Умилася біленько, одяглася гарненько, прийшла до Кирика, поклонилася: — Здоров був, Кирику! — Доброго дня, матушко! А що скажете? — Та то батюшка з тобою пожартувати хотів. — Ти диви, а я думав, що то справді біс. Не пішов Кирик до церкви, а пішов людей скликати. Іде й гукає: — Побила мене, люди, лиха година, вмерла в мене маленька дитина. Ніхто не схотів ямку рити, пішов я сам рить і вирив з грішми казанчик. Прийшов піп і забрав той казанчик, а він йому до рук приріс. — Де ж він тепер? — питаються люди. — У воловій шкурі стоїть. Як посунуть люди юрбою! Ще Кирик до попового двору не дійшов, а вже вони у ворота товпляться. Піп на ганку у воловій шкурі стоїть. Прийшов Кирик, забрав казанчик, він і пустився з рук. Став піп плакати: — Дайте мені хоч який-небудь хліб, не женіть з церкви! — Як же тебе залишати, коли ти піп не піп, злодюга не злодюга? Хто тебе знає, що ти таке. В тебе совісті нема — не треба нам такого! І прогнали попа геть.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 201
|
|
|
