 Десь-не-десь, в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею чи князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам: — Ходімо зі мною до моря, послухаєм, як морські люди пісні співатимуть. От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідать у своїх синів правди: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина: — Сину мій любий, що б із цих трьох дубів було? — А що ж, — каже, — батечку? Була б із них добра комора, а якби попилять, то гарні дошки були б. — Ну, — каже, — синку, ти будеш хороший хазяїн. Тоді питає й меншого: — Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив? Він і каже: — Батьку мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переклав на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх вивішав. Князь почухав голову і замовк. От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море: — Пропадай же, — каже, — лучче сам, ледащо! Тільки що батько сина у море пхнув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній і ходить. Давай та риба хапати вози з волами і кіньми. Ходить він у рибі, перешукує, що у возах, тим і харчується. Та якось і знайшов у одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курить. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив. От та риба од диму і впилась, приплила до берега і заснула. А по березі ходили мисливці. Ходили-ходили, а один побачив та й каже: — Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять! От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири і давай її рубать. Рубали-рубали, коли ж чують — кричить у ній усередині: — Ей, братця, рубайте рибу, та не зарубайте православної душі. Вони з ляку як кинуться і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий — бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі, — і думає собі: «Як мені тепер у світі жить?» А його старший брат зробивсь уже сам великим паном. Батько вмер, так він і зоставсь хазяїном на всій державі. Позбирались судді, сенатори, присудили йому жениться, тому молодому князеві, і їде він шукать собі дружби, а за ним великий поїзд. Іде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу: — Піди спитай, що то за чоловік? Той приходить: — Здоров! — Здрастуй! — Що, — каже, — ти таке? — Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такії? — Ми з такої й такої землі, ідемо шукати своєму князеві дружби. — Піди ж ти скажи своєму князеві, що іде він свататься, да без мене не посватається. Той вернувся до князя — так і так. Князь наказав слугам дати йому сорочку, штани, все, що треба. Той у воду вскочив, обполоскавсь, убравсь. Привели його до князя; він і каже князеві: — Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Будете слухать, то будем на Русі, а не будете — пропадемо всі. Князь сказав «добре» і звелів усім його слухать. Ідуть собі, коли це — мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик: — Ні, — каже, — підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли ні однієї миші й шерстинкою. Тут усі набік звернули. Задня миша обернулась та й каже: — Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам і я твоєму. Їдуть далі, коли це іде комар із своїм військом, що не можна й очима глянуть. Налітає комарський дивізійний генерал: — Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напиться! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо: а не даси, так не будеш на Русі. Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв’язать, щоб не вбить ні одного комара. Комарі нассались і полетіли. Ідуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі. Іван Голик і каже князеві: — Купим оті дві щуки в чоловіка та пустим у море назад. — Нащо? — Не питай нащо, а купим. Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть: — Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо. І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. Ідуть вони там, може, тиждень, чи що, приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в інше государство. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходить, стала князеві туга до серця приступать, і каже князь: — А на ці палі, Іване Голику, чи не доведеться наші голови настромлювать?.. — Побачимо! — каже. Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей; звелів увесь поїзд нагодувать, а князя узяв з собою і повів у будинок. Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі мають. І в того змія є дванадцять дочок як одна. І вивів їх змій до князя, і розказав, котра старша, а котра підстарша, і до послідньої. Так сама менша більше всіх князеві під норов пішла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощаться, йти спать. От змій князеві й каже: — Ну, котра дочка краща? Князь і каже: — Менша мені найкраща, меншу буду сватать. Змій каже: — Добре, тільки я дочки не оддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду наказувать. Поробиш усе, так оддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову і поїзд твій тут увесь поляже. — І наказує йому: — У мене є на току триста скирд усякого хліба. Щоб він до світа був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна. От князь іде до свого поїзду почивать та й плаче. А Іван Голик побачив, що він плаче, та й пита: — Чого ти, князю, плачеш? — Як же мені не плакать? Оте і те загадав мені змій. — Не плач, — каже, — князю, лягай спать, до світу все буде зроблене. Як вийде Іван Голик на двір, як свисне на мишей! Де ті миші понабирались і кажуть: — Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш? — Як мені не кликать вас? Загадав змій, що усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотить і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було. Як запищать тії миші, як шатнулись на тік! Зібралось їх стільки, що й ступить ніде. Як узялися робити — іще і на світ не поблагословилось, а вони вже й кінчили. Пішли, Івана Голика збудили. Той прийшов — скирти як стояли, так і стоять, полова осібно лежить, а зерно теж осібно. Іван Голик і просить їх, щоб подивились, чи нема іще в якому колоску зерна. Вони як шатнулись, так ні однієї миші і не побачиш у соломі. Повилазили й кажуть: — Ні, нема ніде, не бійся, ніхто не знайде ні зернини. Ну, тепер же ми тобі, Іване Голику, одслужили. Прощай! Він став і стереже, щоб іще хто шкоди не наробив. Коли це князь іде шукать його. Найшов, дивується, що так зроблено усе, як змій казав; дякує Івану Голику і пішов до змія. І приходить удвох із змієм. І дивується сам змій. І покликав дочок, щоб пошукали у соломі зерна чи не відірваний де колосок. От дочки шукали-шукали — нема. І каже змій: — Ну, добре, ходім; до вечора будем і гулять, а увечері знов роботу загадаю на завтра. От догуляли до вечора, він і загадує: — Сьогодні вранці менша дочка моя у морі купалась і впустила перстень у воду, шукала-шукала — не знайшла. Як знайдеш завтра та принесеш, поки сідать обідать, так будеш живий, а не знайдеш, так тут вам і кінець. Князь іде до своїх та й плаче. Іван Голик побачив його й питає: — А чого, князю, плачеш? — Оттака й така, — каже, — напасть. Іван Голик і говорить: — Бреше змій: він сам у дочки перстень узяв і сьогодні рано понад морем літав і перстень укинув. Лягай спать. Я завтра піду до моря, може, й дістану. Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря, як крикне богатирським голосом, молодецьким посвистом, так усе море й забушувало. Тії дві щуки приплили до берега і кажуть: — Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш? — Як мені вас не кликать? Змій сьогодні рано понад морем літав і вкинув перстень. Шукайте всюди. Як знайдете, так буду я живий, а не знайдете, так змій згубить мене зі світу.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 1 007
|
|
|
