 Жив колись в старовину цар з царицею. У них замолоду не було дітей, а при старості родився один син. Вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А він і каже: — Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, на дванадцять верст земля гуде, як біжить, і листя на дубах осипається, — то я довіку женитись не буду! Цар зізвав усіх богатирів, почав розпитувать: — Може, з вас хто знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?.. Усі кажуть, що ніхто не бачив і не чув такого, і дістать не можуть... Цар розіслав по всій землі газети: — Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить. Попала одна така газета у якусь волость, прочитали. Мужик приходить додому й хвалиться жінці: — От яка у нашу волость газета прийшла... Якби такий молодець знайшовся, то велено йому до царя приїжджать. А у нього був хлопець, от цей хлопець і каже: — А я знаю, де такий кінь є! А батько каже: — Сиди там, коли сидиш. Ти вийдеш за ворота, та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня балакаєш. Хлопець одягся і говорить: — Ходім, тату, надвір! Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить — нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — дивиться на нього, аж злякався сам. — Ну тепер, синку, — говорить, — повірю. Пішли у волость — батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже: — Дозвольте, панове, мені із своїм словом втрутитися!.. — Можеш, говори. — Є у мене син, що може дістать того коня. А всі й закричали: — У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють! Посадили, значить, його з хлопцем у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить: — Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше. Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав цю звістку і не повірив, щоб мужичий син міг таке зробити, але все ж сказав послать своїх слуг і карету за тим хлопчиком. Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзиває хлопця до себе: — Можеш дістать такого коня? — Можу! — Що ж тобі треба? — Треба мені коня хорошого та палицю добру. Написав цар записку до свого табунщика. — Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня. Той пішов, показав табунщику записку. — Підожди, — каже табунщик. — Пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого схочеш, такого й вибереш. Став той вибирать, і за якого не візметься за хвіст — то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять кож, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить: — Поможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають. Накрив він шкурами її хату, щоб вода не протікала, вона йому подякувала, а він і пішов собі. Виходить цар і дивується, що той коня собі не добрав. — Іди, Іван — мужичий син, на конюшні. Вибирай собі коня, може, там тобі кінь. Той пішов; на которого руку не покладе — так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі. Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибіга один кінь: — Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене? — Пора нам в путь-дорогу вирушати. — Ну, добре. Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й конюшні порозвалював. Прив’язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать. Цар устав ранком і послав збудить Івана — мужичого сина — чи не бачив уві сні якого коня. Той говорить: — Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть... Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь. — Ну, тепер зробіть мені палицю, привезіть з лісу на двох парах волів і пофарбуйте. Привезли. Він підкинув угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся — палиця летить назад... Він підставив мізинний палець — вона у друзки розсипалась. — Привезіть, — говорить, — мені на чотирьох парах волів, бо ця негожа. Вони зрубали столітнього дуба, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувсь, чує — палка гуде. От підставив він середній палець — палка вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась. — Ну, це, — каже, — добра буде. Цар і каже: — Ну, от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде. Поїхав він, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та й коня такого сам дістав. Ну, і дав ще йому своїх богатирів вже панської, а не мужицької крові. — Наганяйте, — каже їм цар. Іван — мужичий син чує — земля двигтить... — Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть... Доїжджають, поздоровкались, а він і пита: — Хто ви такі? — Це нас послав цар разом з тобою їхать. — Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде. Треба, щоб ми комусь одному підкорялись. Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого: — Я буду старшим, я буду старшим!.. А Іван — мужичий син і каже: — Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать: чия далі впаде, той і буде старшим. Кинув один палицю по шляху вперед. Ідуть день, їдуть другий — нема... На третій день бачать — палиця лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть три — палиці нема... Найшли аж через тиждень. Кинув Іван — мужичий син. Їдуть один тиждень — нема палиці, другий і третій — нема палиці. — Це десь твою палицю проминули... — Не може бути: мабуть, моя палиця десь у гостях. Проїхали ще тиждень, бачать: стоїть великий дім — мідна огорожа навколо, мідний міст аж до дому веде. Дивляться — палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було — воювали десь далеко. І говорить Іван — мужичий син до одного богатиря панської крові: — Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти, — каже другому, — ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку. — І наказав тому, що на мості: — Гляди ж, брат, не спи, а стережи... Той ходив-ходив, а як він був з дороги — ліг і заснув на мосту. Тоді Іван — мужичий син прокинувся, бачить — північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться — той спить; слухає: земля двигтить — змій шестиголовий летить і говорить своєму коню: — Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий син, але сюди його і ворон кості не занесе, бо він іще молодий. — Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде, — каже Іван — мужичий син. — Чи биться, чи мириться прийшов? — Не мириться, а биться я прийшов. — Ну, — говорить змій, — бий ти першим. — Ні, — говорить Іван — мужичий син, — бий ти, ти на всьому царстві старший. Шестиголовий змій як ударив, то Іван — мужичий син тільки чуть з місця здвигнувcя, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс. Посік його, спалив кості, і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і пита того, що на мості вартував: — А що, стеріг вірно? — Так стеріг, що мимо птиця не пролітала, — говорить. На другу ніч Іван — мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню. І той заснув. Дивиться Іван — мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує — земля гуде. Це дев’ятиголовий змій летить.  |
|
Вернуться назад | Просмотров: 1 017
|
|
|
