DISLAND
 
Головна сторінка Правіла Зворотній зв'язок
 
 
Українскі народні та соціально-побутові казки




Смотрите объемная наружная реклама на нашем сайте.
 





























Новости и события


Особливо гумористичного настрою надає гротеск так званим докучливим (комулятнвним) казкам «Дід. баба і курочка-рябушечка»,«Як півник до моря по воду ходив»). Ну що б, здавалося, за біда, що розбилося яєчко, але стільки галасу і горя, стільки переживань, що мимоволі усміхнешся: так буває в житті - якась дрібничка обростає такою «славою», що згодом вже чути про неї, як про важливу подію.

Казка, як невелике емоційне оповідання повчально-розважального змісту, побудована так, що ми часто відразу розпізнаємо у ній установку на вигадку. Цьому сприяє так звана казкова обрядовість - традиційні зачини і кінцівки, які «обрамлюють» оповідь: «Був собі...», «В якомусь царстві, в якомусь государстві був собі» або: «І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло», «От вам казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок...»

Обрядовість, традиційність казки допомагає оповідачеві дотримуватися певної форми, властивої лише цьому жанрові. І тому часто один і той же сюжет, записаний у різних місцях від різних казкарів, має чимало спільного й водночас відмінного.

Наш збірник охоплює народні казки в записах, обробках та публікаціях письменників XIX- поч. XX ст. Адже українське казкознавство було започатковане саме письменниками, які добре усвідомлювали непересічну вартість усного народного слова, зверталися до нього, вчилися його запашної краси. Не випадково ж уся українська література минулого століття наскрізь просякнута мотивами народних балад, дум, легенд, казок, дихає дотепністю у прислів'ях, ліричністю у піснях. І якщо пісні затісувалися і публікувалися у збірниках, періодичних виданнях ще в кінці XVII ст., а в іноземних джерелах на початку XVI ст., то казки - значно пізніше, і привертали увагу діячів культури, в першу чергу, як основа для творів, а тоді вже як «незалежний» фольклорний океан.

І. Котляревський, з його обробкою народних казок та анекдотів про солдатів («Москаль-чарівник»), Г. Квітка-Основ'яненко («Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Маруся»), М. Гоголь («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Майська ніч», «Вій» тощо), О. Пушкін («Брати-розбійники», написані на українському фольклорному матеріалі), О. Бодянський («Наські українські казки запорожця Іська Материнки»), О. Стороженко («Українські оповідання»), Г. і С. Карпенки («Твори російською і малоросійською мовою»), П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Борови-ковський з байками, «приказками», «побрехеньками», що сягають до народних пластів,- це ті, хто перший усвідомив справжнє значення народної прози і своїми творами готував грунт для культивування народної казки.

Художній рівень казок залежить від рівня майстерності записувача. Бо фольклорний твір на відміну від авторського завжди позначений імпровізацією. Бо в народному казкареві живуть і нуртують цілі покоління народу.

В текстах записаних казок часом в око впадають окремі «неправильності», які, здавалося б, слід було відредагувати, проте глибокі знавці народної мови, серед яких П. Чубинський та І. Рудченко, не вважали за потрібне чинити це, очевидно, вбачаючи в цих «не-правильностях» ознаку живої мовної стихії.

Чи не найперші публікації народних казок здійснюються письменниками І. Срезнєвським (кілька творів у літературному альманасі «Галатея», 1829 р.), М. Костомаровим (дві казки у «Молодику» І. Бецького, 1843 р.), І. Головацьким (шістнадцять казок в альманасі «Вінок русинам на обжинки», 1847 р.) та іншими.

Ці поодинокі фольклорні квіти,зібрані в народі і подані на показ громадськості, мобілізували багатьох українських діячів літератури і культури. Такі письменники, як М. Максимович, її. Куліш, Д. Мордовець, К. Шей-ковський, М. Драгоманов, І. Манжура, І. Никлович, В. Шухевич та інші вже в першій половині XIX ст. не тільки записують, публікують народні казки та легенди, але й аналізують їх, шукаючи наукові засади дослідження.

У своєму дуже цікавому збірнику «Записки о Юж-ной Руси» П. Куліш, наприклад, подає ряд творів фольклорної прози у записах відомого російського художника Л. Жемчужникова, котрий передав йому пакунок казок, записаних «слово в слово» у Пирятин-ському повіті на Полтавщині, і так характеризує його сподвижницьку працю: «Але він записував усе підряд з любов'ю антикваря, який не нехтує нічим, і в самому прахові, накопиченому на руїнах часу, шукає слідів минулого. Він мав рацію, бо, зробивши вибірку на самому плині казки, легко у відкинутому смітті згубити таке дорогоцінне слово, як свічадо, або який-небудь характерний дріб'язок»

Турбота про збереження «повнокровності» фольклорної прози стає для багатьох з них справою життя. Перший видавець окремого збірника українських народних казок І. Рудченко писав М. Костомарову: «Самі здорові знаєте, як то нелегко добути того скарбу -добра народного. Через те уже й дрижиш над ним, може, й занадто: боїшся й слова викинути» 2.