DISLAND
 
Головна сторінка Правіла Зворотній зв'язок
 
 
Українскі народні та соціально-побутові казки




 





























Новости и события

Правда та кривда
Правда та кривда
Жили колись два брати: один багатий, а другий бідний. Ото раз і зійшлися вони та й забалакались.

Бідний каже:

— Хоч як гірко в світі жити, а все краще по правді жити.

А багатий:

— Де ти тепер знайдеш правду? Нема тепер правди на світі, тепер скрізь сама кривда. Кривдою краще жити.

А вбогий на те не пристає:

— Ні, таки, брате, правдою краще!

Тоді багатий:

— Ну, гаразд! Давай об заклад: підемо людей питати, — кого стрінемо, того й спитаємо, — і так до трьох разів. Як на твоє скажуть, то вся моя худоба твоєю стане, а як по-моєму — так я твою худобу заберу.

Убогий каже:

— Добре!

От і пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, — зустрічається їм чоловік, з заробітків іде. От вони до нього.

— Здоров, чоловіче добрий!

— Здорові!

— А що ми тебе хочемо попитати?

— Скажете.

— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою?

— Е, добрі люди, — каже чоловік, — де ви тепер правду знайшли. От я скільки робив, робив, а заробив, як кіт наплакав, та ще й з тих грошей вивернув хазяїн. Де вже там правдою проживеш! Лучче жити кривдою, ніж правдою.

— Ну, брат, — каже багатий, — оце тобі раз моя правда.

Зажурився вбогий, та й пішли собі далі. От зустрічають вони вже купця.

— Здорові, добродію!

— Здорові!

— А що ми вас хочемо попитати?

— Скажете!

— Як на світі лучче жити: чи по правді, чи кривдою!

— Ге, добрі люди! Де ж таки його правдою проживеш? Тут як почнеш продавати, то сто разів і збрешеш та піддуриш чоловіка. А то й не продаси.

Та й поїхав собі.

— Оце тобі вдруге моя правда! — каже багатий.

Ну, бідний ще дужче зажурився, та й пішли собі. Ідуть, ідуть — зустріли пана.

— Здорові, пане!

— Здорові!

— А що ми вас хочемо попитати?

— Скажете!

— Як на світі лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

— Ге, добрі люди! Де ж тепер та правда па світі? Правдою не проживеш. Це мені якби правдою жити, так... І не доказав, поїхав собі.

— Ну, брате, — говорить багатий, — вертаймось додому та віддавай мені всю худобу!

Іде той бідний додому та так його журба й хилить... Забрав багатий брат усю худобу, тільки хату й кинув.

— Поки поживи, — каже, — бо мені не треба зараз, а згодом шукай собі іншої.

От сидить бідний із своєю сім’єю — і хліба шматка в хаті нема, і заробити ніде, бо хліб скрізь не вродив. Терпів убогий, терпів... Діти кричать... Узяв він мірку та й пішов до багатого брата просити хліба.

— Дай, — каже, — братику, хоч мірку якого там борошна чи зерна, нема чого їсти, діти з голоду пухнуть. А той:

— Дай, — каже, — тобі око вийму, — тоді дам мірку борошна.

Думав той бідний, думав, — мусив згодитись.

— На, — каже, — виймай, Бог з тобою, тільки дай чого їсти.

От багатий виколов бідному око, дав йому мірку борошна. Той узяв, приносить додому, — жінка як подивилась на нього — так і скрикнула:

— Що це, чоловіче, з тобою зробилося? Де ж це твоє око?

— Еге, — каже, — де! Брат забрав!

Та й розказав їй. Поплакали вони, пожурились та й живуть тим хлібом. За тиждень там чи за скільки — знову хліба не стало. Узяв той чоловік мірку, знов пішов до брата.

— Дай, — каже, — братику, хліба, уже того не стало, що ти мені дав!

— Дай око вийму, тоді дам мірку!

— Як же я, — каже, — братику, буду без очей на світі жити? Уже ж ти одно вийняв. Змилуйся, дай уже так!

— Ні, — каже, — дурно не дам, дай око вийму, то тоді знову дам одну мірку.

Мусив той бідний і на те пристати.

— На, — каже, — виймай, — Бог з тобою!

От багатий брат узяв ніж, виколов йому й друге око, насипав йому мірку хліба. Той сліпий узяв та й пішов додому.

Так-сяк, за тини держачись, похапцем дійшов він додому, приносить той хліб. Жінка як на нього глянула, аж перелякалась:

— Як же це ти, чоловіче, будеш па світі жити без очей? Ми б якось роздобули хліба, а тепер... Плаче сердешна так, що й слова не промовить. Тоді чоловік:

— Не плач, — каже, — жінко! Будемо жити так, як Бог милосердний дасть. Не один же я на світі темний: є багато сліпих, та й живуть-таки якось і без очей.

От скоро й того хліба не стало, чи багато там його — мірка, а їсти є кому — сім’я!

— Ну, тепер, жінко, — каже чоловік, — до брата вже годі ходити. Відведи мене за село під ту велику тополю, що над шляхом, на роздоріжжі, — там мене покинеш на весь день, а ввечері прийдеш та й візьмеш мене додому: хто йтиме або їхатиме, то, може, подасть шматок хліба.

От жінка відвела його туди, посадила під тополею, а сама вернулась назад. Чоловік той сидить. Хтось там трохи подав йому... Далі вже вечоріє, а жінка забарилась. Устав чоловік, хотів сам додому йти, та не туди звернув, не потрапив додому. Іде та й іде і сам не знає куди. Коли чує — ліс над ним шумить. Доводиться йому в лісі ночувати. Побоявшись звіра, чоловік виліз так-сяк на дерево та й сидить там.

Коли так опівночі прибігають на те місце під той дубок нечисті і з ними ватаг їх. От і став той ватаг питати, хто що зробив. От один і каже:

— Я таке зробив, що брат братові очі за дві мірки жита повиколював.

— Добре ти зробив, та ще не такі — каже ватаг.

— А як же?

— Як той сліпий потре свої очі тією росою, що під цим деревом, то буде знов бачити.

— О! Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба ще зробити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає ватаг другого.

— А я в такому-то селі всю воду повисушував, що й крапельки нема, а носять її туди за тридцять та за сорок верст. Багато там пропадає людей.

— Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.

— А як же?

— Як хто відкине той камінь, що лежить на крайньому городі, то потече з-під нього вода на все село.

— О! Хто ж то й чув, хто ж то знав, що треба це робити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає ватаг третього.

— У такому-то королівстві у короля одна дочка, так я й тій поробив так, що осліпла, і нічого лікарі їй не подіють.

— Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.

— А як же?

— Та як цією росою, що під цим деревом, їй очі помазати, то вона одужає.

— О! Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити!

А чоловік сидить собі на дереві та чує все, що ті говорять. Ось як уже розлетілися вони, він зліз з дерева, помазав очі тією росою — так і став бачити. Тоді думає: «Мені Бог поміг, поможу ж і я людям». От набрав цієї роси з собою в пляшечку та й пішов.

От пішов він до того села, де води нема. Не доходячи до села, зустрілась йому бабуся — несе пару відер на коромислі. От він поздоровкався та й каже:

— Дайте мені, бабусю, напитись!

— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верст, а поки дійду додому, половину розхлюпаю, а сім’я в мене велика — пропаде без води.

— Я, як прийду в ваше село, надам води на всіх.

От вона дала йому напитись та така рада, та мерщій у село, та розказала людям... Люди і ймуть віри і не ймуть, виходять йому назустріч, вітають його:

— Чоловіче добрий, зарятуй нас від видимої смерті!

— Добре, — каже, — тільки помагайте мені. Ведіть мене до вашого крайнього городу!

Привели вони його. Почав він шукати — знайшов той камінь. Як узялися гуртом — підважують той камінь та зсувають його... Таки зсунули! Як ізсунули, так вода з-під нього й ринула... Як пішла, як пішла — так скоро і криниці, і ставки, і річки — скрізь стали повні водою.

Люди так і зраділи, дякують тому чоловікові, надавали йому і грошей, і худоби... Сів він та й поїхав. Їде та все розпитує дорогу в те королівство. Може, й довго їхав, — таки доїхав.

Приїздить до королівського палацу та й питає людей:

— Я чув, що в вашого короля дочка нездужає, — нічого з нею лікарі не подіють, а може б, я її вилічив.

— Е, чоловіче, куди тобі! Тут такі лікарі, та й ті нічого не подіють, а ти й давно.

— Отже таки скажіть королеві!

Вони не хотіли, а він таки наполягає. Нема що робити, — сказали. Кличе його король до палацу. Привели його перед королем.

— Ти можеш, — каже, — вилікувати мою дочку?

— Можу, — відказує.

— Коли вилікуєш, — дам тобі все, що схочеш.

Повели того чоловіка в ті покої, де лежала королівна. Помазав чоловік тією росою королівні очі, — так вона й стала бачити. Тоді король такий уже радий, що й не сказати. Стільки тому чоловікові багатства надавав, що вже кіньми він його повіз додому.

А тим часом жінка його бідує і не знає, де її чоловік. Думає вже так, що й на світі його нема. Коли це він приїздить уночі, стукає в віконце:

— Жінко, відчини!

Вона почула, голос пізнала та так зраділа!.. Вибігла, відчинила, веде в хату, — думає, що сліпий.

А засвіти, жінко! — говорить чоловік. Та засвітила, як глянула на нього, та аж руками сплеснула, — видючий чоловік!

— Ой, слава ж тобі, Господи! Слава ж тобі, милосердний! Та як же це тобі зробилось, чоловіче, розкажи!

— Стривай, жінко, попереду треба худобу позносити!

Як стали зносити, — куди тепер тому багатому братові до цього. Ну, так ото вони забагатіли та й живуть. А багатий брат дочувся про це та й прибігає:

— Як це так, брате, що ти й видючий і забагатів?

Той не потаїв, розказав усе.

— Так, — каже, — й так.

От багатому братові й закортіло ще більшого багатства придбати. Тільки ніч прийшла — зараз він нишком у той ліс, та виліз на те дерево та й сидить. Коли так опівночі прилітають ізнову ті нечисті з ватагом... От і збалакались:

— Що воно за знак — ніхто того не знав, а вже сліпий брат видючим ходить, і воду пущено з-під каменя, і царівна одужала. Це ж нас хтось, мабуть, підслухує. А давайте лиш шукати! Кинулись шукати — та на дерево, аж там той багач...

То вони його як схопили, так і розірвали... Цим і казка ця кінчилась.
Правда та кривда


 
Вернуться назад | Просмотров: 138