Жили в Новому Давидкові, на Мукачівщині, чоловік з жінкою. Дітей у них було багато, а достатку ніякого.

От задумав чоловік розбагатіти. Вирішив купити маленьких бичків, вигодувати їх, продати і знову купити малих. За решту грошей зможе придбати шмат землі.

Так і зробив. Купив бичків й годує. Бички вже й впрягати можна, та біда - ні воза, ні ярма в бідного чоловіка в господарстві немає. Домовився він з сусідом: сусід дає ярмо і віз, він - волів, так і хазяйнують разом. Та дуже незручно було так господарювати.

- Іване, вставай! - гукає, було, опівночі сусід: знадобилося йому раптом щось привезти.

«Продам краще волів,- вирішив Іван,- вже вони досить підросли».

І погнав волів на ярмарок до Берегова.

Та ярмарок був поганий. Худобп з сіл пригнали багато, а покупців прийшло мало. Простояв Іван з волами цілий день. Ніхто навіть не підійшов до нього, щоб хоч ціну спитати.

Жене Іван увечері волів додому. Зупинився за Іванівкою, щоб відпочити. Воли пасуться собі край дороги, а він сів і сидить. Дивиться, жене якийсь чоловік з ярмарку корову й телятко. Теж, видно, пе продав. «Красна корова,- думає чоловік.- Велике щастя мати свою корову. Кожного дня молоко, кожного року телятко. Можна й бичків виплекати. Молока вистачить і для дітей, і продати можна. В хаті завжди гроші. А за гроші можна і віз, і ярмо купити... Поміняю волів на корову,- вирішив Іван,-Може, чоловік ще й грішми доплатить».

- Давай, чоловіче, мінятись! Я тобі волів, а ти мені корову з телям.

Подивився чоловік на Івана, думає, що він жартує. Та коли побачив, що Іван каже серйозно, погодився.

- Що ж, давай!..

- А може, ще доплатиш щось?

- А що там доплачувати? Як мінятись, так мінятись!

- Хай буде по-твоєму! - погодився Іван.

Погнав чоловік волів, а Іван - корову з телям. Та коли проходили через село, з якого була корова, Іван не міг далі й кроку ступити. Корова стала, мов кам'яна, й ні з місця. Прив'язав її Іван до стовпа й зажурився. Бачить, на дорозі показалась підвода, а за нею торохтить ще один порожній віз. Очевидно, хтось продав коней, а віз залишився.

«Велике діло - віз. Еге, мій сусід як гордився возом! Навіть серед ночі турбував! Що, коли поміняти корову на віз? Може, ще й доплатять. Потім куплю бичків, вигодую, й буде у мене своє тягло і свій віз»,- думав Іван.

Зупиняє він підводу.

- Давайте мінятись! Я даю вам корову й теля, ви мені - воза!

Дивляться на Івана купці і не знають, жартує він чи правду каже.

- Віз добрий!..- каже один з купців, щоб прихвалити товар.

- А корова хіба погана? Ви ще й доплатите мені.

Побачили купці, що Іван не жартує.

- Е, ні, коли міняти, то міняти.

Пішли купці, відв'язали воза, взяли корову й теля і залишили Івана на вулиці.

Вхопився Іван за голоблю й тягне воза додому. Тягне, тягне - зовсім змучився. Протягнув щось зо два кілометри, сів і відпочиває. «Так,- думає Іван,- тягнучи цього воза додому, й ноги протягну. Діти сиротами залишаться».

Раптом бачить Іван, як якийсь чоловік жене з ярмарку козу. «Е, коза - це не корова,- думає Іван.- Корова багато їсть, та й малі діти не поженуть її пасти. Корова приводить одне телятко, а коза відразу декілька козенят. Козу легко прогодувати, навіть сіна не треба косити. Кози х діти не бояться».

І поміняв Іван воза на козу.

Жене Іван козу додому і наздоганяє чоловіка з гускою під пахвою. Ідуть вони разом, розмовляють.

- Де ви були,- питає чоловік,- куди ідете?

- Був на ярмарку, а йду додому!

- Так це ви козу купили?

- Купив!